Легенда про річку Горинь

  Це було в часи, коли на нашу землю напали монголи. Завоювали вони і ту місцевість, де зараз протікає річка Горинь. Хан захопив у полон багато українських дівчат.

Серед них була вродлива, струнка, як берізка, з довгою косою дівчина, яку звали Горинню. Помітив її хан і захотів зробити своєю коханкою. Та коли слуги привели красуню до хана, вона вихопила ножа і вбила насильника. Дівчину тут же закатували.

У цей час юнак Случ зібрав таких же, як і сам, сміливців, наздогнав ворогів, щоб визволити свою кохану. Та не судилося, бо ворожі сили були в  кілька разів більшими.

Коли ж Случ був убитий, то струмки його крові і Горині злилися воєдино, а на місці їхнього злиття утворилася річка, яку на згадку про сміливу українську дівчину нарекли Горинню.

 

​

 

  Дуже давно в наших краях жив князь. Був у нього молодий прекрасний син. Полюбив він гарну дівчину. Та не надовго. Прийшла звістка, що почалася війна. Випровадив князь на війну свого сина. Бо сам вже був старий. Розпрощалася дівчина з молодим князем. Довго не повертався з війни. Та одного разу наглядач доповів князеві, що повертаються. Заметушилися всі. Дівчина побігла зустрічати. Але сина князя не було. Його вбили на війні.

Довго плакала дівчина, довго так наплакала вона цілу річку. І назвали цю річку Горинь від слова горе.

 

Легенда про річку Понорку

  Було це давно-давно. Не було річки Понорки. На тому місці, де зараз річка, був великий рів. Одного разу на м. Ізяслав напали вороги. Люди не могли відбити ворожого натиску. Тоді хтось з людей покликав козака Понору. Він сміливо вступив у бій. Довго тривав бій. Люди не здавалися. З усіх людей лився піт, а саме найбільше з козака Понори. Коли скінчився бій перемогою ізяславчан, козак Понора сів біля великого рову відпочити від битви. З нього весь піт лився у рів. І рів заповнився водою. Він став схожий на річку. І почали люди звати цю річку Поноркою. На честь козака Понори, який допоміг людям вигнати ворогів з рідного міста.

 

 

​

 

Легенда про Святе озеро

  В народі озера називають водяними вікнами або морськими очима. Вода в них чиста, прозора, на дні є джерела. Найбільше озеро на Хмельниччині – Святе. Знаходиться воно у південно-східній частині Славутського району. Дуже мальовниче і таємниче. Ось що раніше писав про нього у своїй книжці С.Д. Бабишин: «Кришталева вода, прозорість води, береги вкриті сосновим лісом, острів у центрі озера – все це робить його дуже мальовничим і приваблює туристів».

Було це в сиву давнину. Простий люд жив дуже вбого. Посеред лісу, в долині, розкинулось невеличке село. А в тім селі жила собі бідна жінка. На перший день Великодня рано – вранці пішла вона до сусідки позичити сірників, щоб у печі розпалити. Але та їй відмовила. І так було в кожній хаті. Люди боялися в урочисте свято щось позичати, бо існувало повір’я: що позичаєш – того не маєш. Жінка не знала куди їй тепер йти. У розпачі вона прокляла своїх односельчан, сказавши: «Аби тут стало озеро».

Закляття збулося. Де було село, стало озеро. Не заховалась під воду лише та частина землі, де стояла церква.

Кажуть люди, що того дня з води линули людські голоси та ревіння худоби. А озеро з того часу стало називатися Святе.

 

​

  Найкращим скарбом для Ізяславщини є Святе озеро. Це невеличке озерце загубилось у лісових нетрях півночі нашого краю. Версій, чому воно Святе є багато. По-перше, кажуть, вода в озері надзвичайно м’яка і наділена цілющими властивостями. З давніх-давен вона допомагала заживляти рани, очищати шкіру. Нерідко місцева купіль здатна була поставити на ноги цілком немічну людину. Тому й прозвали лісове озеро поліщуки Святим. До речі, живильну силу вода зберегла й досі. Достатньо пірнути в ясну глибінь, відміряти сажнями одну-дві дистанції, і мов на світ народжуєшся.

Не менш цілющі місцеві грязі. Дивно якось виходить: береги всуціль піщані, дно теж віддає золотом від піску, а ступиш далі, на глибину, і являється світу ропа. Подейкують, що наділена вона цілющими властивостями, не згірш знаменитого курорту Куяльника. І навіть більше. Про це свідчить паломництво, яке спостерігається щороку на тамтешніх берегах.

Трепетне ставлення до озера викликає і та обставина, що воно – цілком замкнута водойма. Жодна річечка чи найменший струмочок не впадають у нього і не витікають. Але не побачиш й найменшого натяку на застій води. Навпаки – вона ніколи не зацвітає, а свою первозданну чистоту і непорочну прозорість зберігає завжди. І це ще один привід вважати озеро святим. Хоча свіжість його пояснюється просто – дно буквально всіяне потужними джерелами, окремі з яких не замерзають навіть у суворі зими.

Живить легенди про святість Святого і незвичайний острів, що круто піднімається з води. Кажуть, що у люту годину переслідувань тут знайшла прихисток община старообрядців. Дрімучі ліси і благодатна природа довго оберігала втікачів від пильного ока царських наглядачів. Але десь не вбереглися ті, дозволили себе вистежити. Нагрянули війська, оточили лісову місцину. Довго боронилися сміливці. А коли стала несила стримувати ворога, зачинилися у храмі, і від ревної молитви земля... розступилася, поглинувши усіх. Так це було чи ні – ніхто достеменно підтвердити не може. Та коли нещодавно фахівці спробували обстежити острів сучасною апаратурою, то вона видала інформацію, що під ним маються якісь нагромадження. Що це – каміння, залишки дерев чи ще щось – невідомо.

Ще одна легенда, пов’язана із скарбами гетьмана Івана Мазепи. Козацький вождь, зрозумівши, що об’єднаних сил шведів та українських козаків надто мало, щоб здолати росіян, дав наказ таємно розосередити численні багатства по криївках. Чимало їх переправили поближче до Запорізької Січі у знаменитий Чорний ліс. А одна валка із семи возів із золотом пішла на захід. Везли дорогоцінний метал, залитий у бочках воском, монахи. Коли до них прибилась звістка про наслідки битви під Полтавою, старший  вирішив далі від Любара пробиватися двома групами. Одна з них, за деякими даними, опустилася до Ізяслава. Але в місті її ніхто не бачив. Ватаг козацької сотні, що охороняла вантаж, захворів і віддав наказ пробиватись через Святе озеро до Дермані. В болотах, кажуть, застряг віз, і його врятувати не вдалося. Достеменно не відомо, чи виконали останню волю сотника його товариші. Та з розповідей людей, які свого часу працювали в школі-інтернат, розташованої в будівлях Дерманського монастиря, знаємо, що сюди в 70-80-і роки минулого століття періодично навідувались люди і ретельно технічними засобами обстежували монастирську територію. А коли люди цікавилися , що ж вони розшукують прибульці відповідали, мовляв, якби експедиція увінчалась успіхом, то дах школи-інтернату можна було б всуціль перекрити золотом.

А ще розповідали люди, що жив чоловік, якого називали Царем. Жив він віддалік населених пунктів, біля перехрестя доріг. Кажуть, все життя те й робив, що будував печі. Щосезону кудись зникав, а повертався пізньої осені. Одного разу приніс загорнуту у стару ряднину ікону у дорогій оправі. “То із Святого озера”, - тільки й мовив, ставлячи на покутті лик чоловіка, дуже схожого на запорізького козака. Подейкували, що за Польщі до Царя приїжджала з-за кордону якась родичка, довго переконувала його їхати з нею, бо там, мовляв, на нього чекає безбідне життя. Але Цар чомусь родички не послухав. А коли помер , то у нього знайшли коштовну табакерку, на якій зберігся напівстертий напис “...хрест”. Кажуть, того сотника, що супроводжував валку із золотом Мазепи, козаки-побратими звали чи то Вихрестом, а чи Перехрестом...

Ось така красива легенда, пов’язана із Святим озером, будоражить уми людей.    

 

 

 

Легенда про Бабину гору

  В далеку давнину в замку, що на Старому місті, обнесеному мурами жив князь із своєю сім’єю. У князя була донька – красуня, яку в сім’ї дуже любили, а батько більш усіх. Та коли дівчина виросла, то дуже часто не погоджувалась із рішеннями батька – князя, не підкорялась його волі.

З історії точно не відомо причини, із-за якої князь страшенно розгнівався на дочку і велів виселити її далеко від міста і тримати її під сторожою, поки буде живий, не випускати до людей.

Кажуть, що дівчина полюбила одного бідного хлопця і не захотіла йти заміж за того, хто її сватав.

Далеко від міста на горі, що на правобережній стороні річки були густі зарослі терняку, поміж якими часто зустрічались дикі груші – гнилиці, яблука, кислиці, барбарис, глід, бузина, малина. Ось туди на гору між терняками і поселили князівну. Збудували їй хатину, доставляли їжу, але до людей не випускали. Багато років провела неслухняна князівна на горі, аж доки не стала старою бабою. Вже їй не хотілося у місто. Люди, діти, які ходили по терен та інші ягоди  казали, що йдуть збирати на Бабину гору. Звідси і назва «Бабина Гора».